Заселення еллінами берегів Понта Евксинського (Гостинного моря), як називали його давні греки, було одним з напрямків Великої грецької колонізації. В ті часи Північне Причорномор'я вважали віддаленим кутом античного світу. Саме тут, за уявою давніх еллінів, знаходились входи до Підземного царства. Легендарні розповіді про жорстоких, нещадних скіфів, таврів, що приносили в жертву мандрівників, які потрапляли до них, ймовірно, мали під собою реальне підґрунтя. Холодний клімат цих місць був незвичним для давніх еллінів. І все ж таки цей регіон приваблював колоністів корисними копалинами, родючими ґрунтами і можливістю одержання прибутку від торгівлі з місцевим населенням.

Вперше елліни – давні греки, з’являються на північних берегах Понта ще у XI-X ст. до Р.Х. Спогади про такі експедиції збереглись у формі міфів в епосах "Плавання аргонавтів" і "Одіссея".

В другій половині VII ст. до Р.Х. громадяни Мілету — грецького міста на території Малої Азії — заснували в Північному Причорномор'ї перші поселення-факторії. В VI-V ст. до Р.Х. на північному березі Понта функціонували такі грецькі центри, як Ольвія, Херсонес Таврійський, Пантікапей, Фанагорія і багато інших. Їх засновниками були громади різних міст, які мали свої особливості соціального і політичного устрою. Місцеве населення Північного Причорномор'я — скіфи, таври, сінди, меоти й інші народи, що населяли цей регіон — мали різну соціально-політичну організацію і культуру. З появою грецьких колоністів починається процес взаємодії еллінської і варварської культур, що не був однорідним і сильно залежав від локальних особливостей, характерних для окремих регіонів Понту.

В V-IV ст. до Р. Х. у Північному Причорномор'ї склались основні еллінські державні утворення: Ольвійська держава (Північно-Західне Причорномор'я), Херсонеська держава (Північно-Західний Крим) і Боспорське царство (Східний Крим, територія Таманського напівострову і Північного Кавказу). Цей період характеризувався зростанням економічного розвитку грецьких міст, збільшенням чисельності їх населення. Починається формування культурної спільності понтійских еллінів. Каталізатором цього процесу стала Афінська держава, вплив якої у чорноморському регіоні із середини V ст. до Р. Х. був дуже суттєвим.

Величезну роль в подальших долях грецьких центрів Північного Причорномор'я відіграла консолідація двох найбільших варварських утворень: Скіфського і Фракійського царств, що проводили агресивну політику стосовно сусідів. Ситуація загострилася з появою в Північному Причорномор'ї сарматських племен в II ст. до Р.Х.   Елліністична епоха (IV-I ст. до Р.Х.) характеризувалася перманентними конфліктами між варварськими царствами і еллінством.

В II-I ст. до Р.Х. північнопричорноморські поліси входили до складу Понтійського царства Мітридата VI Євпатора. Це об'єднання стало наслідком усього попереднього розвитку, що йшов у напрямку створення в регіоні єдиної політико-економічної спільності. З цього часу грецькі центри остаточно втрачають свою політичну самостійність. Метою Мітридата було створення світової Греко-Східної держави. Основною перешкодою на цьому шляху був Рим. Понтійське царство програло війну з цим супротивником. Починаючи з I ст. до Р.Х. грецькі міста потрапили в повну залежність від політики Риму. В Ольвії і Херсонесі були розміщені римські гарнізони. Історія Боспорського царства в цей період характеризується крайньою нестабільністю і залежністю від ситуації в Римі. Поряд з політичними змінами відбувались зміни в культурному житті понтійських еллінів. За грецькою оболонкою проступали місцеві елементи, що відбивалося в особливостях політичного й економічного устрою, культурі і релігії.

 Завоювання могутнього Риму до рубежу Христової ери досягли на Сході кордонів Ірану, римськими провінціями стали Сирія, Іудея, Єгипет. З утворенням в 23 р. до Р.Х. провінції Нижня Мьозія на теренах сучасної Румунії лише Дунай розділяв землі Імперії та причорноморських варварів — сарматів та пізніх скіфів. У сфері політичних та економічних інтересів Риму опинилися античні держави Північного Причорномор'я.

Проникнення Риму до Північного Причорномор'я носило характер військової окупації. Херсонес, що мав чудову гавань та взагалі був морським форпостом Криму, став головним опорним пунктом римських військ. Поруч з ним, на мисі Ай-Тодор, римляни збудували фортецю Харакс. Римський гарнізон стояв навіть в пізньоскіфському місті Палакій (Усть-Альмінське городище).

Після поразки Мітридата VI Євпатора у війні з Римом Боспорське царство спочатку було практично незалежним. Але згодом політичні інтереси Імперії сягнули й цих далеких земель. В 49 р. по Р.Х. імператор Клавдій допоміг Котісу I захопити боспорський трон у його брата Мітридата VIII. Відтоді боспорський цар титулував себе "другом римлян", а перед своїм ім'ям на знак пошани ставив римське династійне "Тіберій Юлій". Проте Боспор не став провінцією, він був підпорядкований Риму тільки номінально.

Ще в середині I ст. до Р.Х. Ольвію було спалено гетським царем Буребістою. Тому в римський час вона вже втратила своє значення сильного осередку грецької культури, перетворившись на маленьке містечко. Її територія скоротилася майже втричі. Ольвійська держава зберегла самоврядування, хоча з 60-х до початку 80-х років I ст. по Р.Х. вона знаходилася під номінальною владою сарматських царів Фарзоя та Інісмея, що карбували в Ольвії свою монету. В середині II ст. по Р.Х. Тіру, Ольвію та Херсонес було включено до складу провінції Нижня Мьозія. Проте ослаблій Імперії все важче ставало давати ладу далеким східним окраїнам, й в третій чверті III ст. по Р.Х. римські війська було евакуйовано з північного узбережжя Понта Евксинського.

Кінець римської доби пов'язаний з утворенням на територіях сучасної правобережної України та Молдови готського королівства Ерманаріха (друга половина III ст. по Р.Х.) В 375 р. навала гунів пройшла античними містами регіону. Ольвія так і не змогла піднятися після неї, а в Херсонесі та Пантікапеї життя не припинилося. Згодом обидва міста увійшли до складу Візантійської імперії.

Проникнення власно латинської культури до античних центрів Північного Причорномор'я не набуло значного поширення. Практично всі вони залишалися еллінськими за способом життя, мовою та культурою. Елліністичні традиції найбільше шанувала Ольвія, де навіть у 95 р. по Р.Х. за свідченням віфінського ритора Діона Хризостома, любили та знали на пам'ять Гомера, цінували Платона і презирливо ставились до тих, хто своїми діями висловлював схильність до Риму. Дещо більшої романізації зазнали Херсонес та Тіра.

В римський час в матеріальній культурі античних центрів регіону поширилися речі, що були в моді на теренах Імперії та її провінцій. На зміну традиційній чорнолаковій кераміці грецького виробництва спочатку малоазійські гончарі, а згодом майстерні Італії, Галлії, Фракії почали виробляти посуд, вкритий яскравим червоним або жовто-гарячим лаком, що звався terra sigillata. З винаходом технології видування значно спростилося виробництво скляного посуду, який став звичайним у вжитку римлян та їхніх сусідів. Поряд з посудинами з прозорого скла побутували коштовні келихи та чаші з кольорового або мозаїчного скла стилю millefiori, вінця яких іноді були окуті золотом. Поширилося виробництво та побутування бронзового та срібного посуду. В ювелірній справі на зміну суцільним золотим прикрасам класичного та елліністичного часів прийшов поліхромний стиль, в якому широко використовувалися коштовні камінці, кольорові мінерали та скло. Ювелірні вироби набули вишуканості та яскравості, стали більш витонченими за рахунок широкого застосування техніки зерні, скані, інкрустації. Поліхромний стиль походив з країн Близького Сходу, тож не дивно, що провідними ювелірними центрами стали міста Сирії та Єгипту. Ознакою культури римського часу стала популярність дрібної металевої та кістяної пластики. Срібні та бронзові статуетки богів та героїв використовувалися у релігійних ритуалах або стояли у домашніх вівтарях. Інтер'єри заможних домівок прикрашали литі мініатюрні зображення левів та пантер, оленів, орлів та коней.

Матеріальна цивілізація античних міст Північного Причорномор'я повною мірою відбиває зміни моди тодішнього цивілізованого світу. Червонолаковий та безбарвний скляний посуд став звичайним у вжитку мешканців Ольвії, Херсонесу та Тіри. Проте віддаленість причорноморських міст від метрополії спричинилася тому, що тут були рідкісними дорогі посудини millefiori або срібний та бронзовий столовий посуд. Напрочуд цікаві ювелірні вироби Північного Причорномор'я римського часу. За стилістичними ознаками вони наслідують східно-середземноморській поліхромії пізнього еллінізму, в той час, як у Римі та західних провінціях побутував інший стиль, де переважали зелені (смарагдові або скляні) вставки на суцільному золотому тлі. Не виключено, що більшість коштовних прикрас вироблялася ювелірами Боспору або Херсонесу за олександрійськими або сирійськими зразками.

Наприкінці римської доби культурні та економічні зв'язки античних міст Північного Причорномор'я все більше й більше переорієнтовуються на східну частину Імперії, що згодом перетворилася на Візантію.